10:44 AM «Першоквітневий жарт виявився зовсім не смішним…» | |
Борисов Олег Валерійович, 22.02.1978 р.н. Місце народження – с. Залівне, АРК. Місце проживання – м. Пирятин. Сімейний стан – одружений, 3 синів, 1 внук. Місце роботи – ТОВ «ПКЗ «АГРО», тракторист. ------ Це була перша хвиля мобілізації з міста Пирятин в зону АТО. Але про це не було озвучено. Чоловіків збирали на перепідготовку про всяк випадок. - Олег Валерійович? - Так! - Завтра з речами прибути до військового комісаріату. - Це хто дзвонить? Чиї це такі жарти? - Це не жарти. Вас турбують з комісаріату. Це насправді! Олег Борисов не міг сприйняти це за правду, на календарі було – 1 квітня 2014 року. Але чомусь було не смішно… Наступного дня, 2 квітня, Олег Борисов разом з іншими чоловіками з Пирятина та Гребінки був направлений до смт Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області – до славнозвісної 93 окремої механізованої бригади. Оскільки у 18, проходячи військову службу на Десні, чоловік отримав спеціальність – «начальник радіостанції», то тут був розподілений до взводу управління начальника проти повітряної оборони. Команда з 5 чоловік отримала завдання – відновити БТР з радіостанціями, який до цього простояв в якості пам’ятника 16 років. На початку липня 2014 року взвод був направлений в зону АТО – с. Піски Донецької області, але Олег та ще 2 залишились продовжувати свою роботу, бо з дня на день волонтери мали доставити двигуни. Та вже за пару днів чоловіків викликали до штабу, де поставили перед фактом – з людей, що лишились, формують зведений взвод, який має поїхати до зони АТО. Відмовки ніхто не збирався слухати, в комендатурі дали чітку відповідь: «У вас є два варіанти – або їдете, куди кажуть, або сядете до тюрми за відмову». Чоловіків обнадіяли, що вони мають підсилити охороною штаб «Південь», який знаходився в Дніпрі, майже на межі з Донецькою областю. Після перепідготовки, 29 липня о 6-ій ранку укомплектовані боєприпасами та речами виїхали автобусом та чотирма машинами. Під час ночівлі на межі Запорізької та Донецької областей, спілкуючись з хлопцями на блокпосту, Олег з товаришами дізнаються, що насправді вони їдуть зовсім не в той бік, куди їм було озвучено. «Назустріч вже їдуть машини для вашого супроводу» - з самого ранку оголосили старші за званнями. Але то були тільки слова… До смт Старобешево (Донецька область) транспорт пробирався полями. Тут, на той час, розміщувався штаб «Сектору Д». В Старобешево хлопці були освячені священиком та отримали з собою хрестик на намисті. Чоловіків розподілили по чотирьом точкам. Олег потрапив до блокпосту 3906, дислокація якого пройшла населеними пунктами Кутейникове – Металіст – Многопілля – Іловайськ. В Кутейниковому були перші обстріли. О 05.30 – замість «Доброго ранку!». 6-7 мін… - Чи було нам страшно? Спочатку лячно… Ми навіть прокидалися за раніше, чекаючи на обстріл. Та згодом звиклись на стільки, що спати без них не могли… Числа 15 серпня блокпост переїхав до Многопілля. 19 чи 20 помінялось керівництво – прибув генерал-лейтенант Руслан Хомчак, і відтепер це був не «Сектор Д», а «Сектор Б». В цей же час почали сюди ж підходити добровольчі батальйони – «Азов», «Днєпр», «Сєвєр», «Вітязь», «Київ», «Полтава»… Олег з побратимами їм допомагали грузити поранених та вбитих… - Вперше вантажити «груз 200» було реально страшно. А потім звиклось. Робив все, як зомбі, на автоматі… збираєш собі трупи чи шматки тіл в сміттєві пакети і все… Зараз пригадуючи, охоплює жах та сором…  В серці жевріла надія, що з ним такого не трапиться. Серед двохсотих в цей час був і пирятинець Анатолій Курочка…Добровольці в свою ж чергу йшли на прорив, на «зачистку», щоб блокпост Олега міг рухатися далі… Але насправді чоловіки володіли далеко не всією інформацією. - Ми доїжджаємо до Дніпра. Ви в оточенні… Вибирайтесь як можете…Штабу не має, штаб знищено, - пролунало вранці 20 серпня Олегу в телефон. Це був один із товаришів із взводу. Частину інформації чоловіки дізнавались по рації, часом це були обривки фраз в супроводі вибухів та криків. Та в цей день слова від військових 5 блокпосту лунали чітко: - Йде підкріплення. Не знаємо хто. Йде броня…але йдуть без прапорів та розпізнавальних знаків. Підкріплення чекали з вірою на допомогу. Хлопці повиходили хто зі зброєю, хто без, не кожен мав на собі бронежилет. Серпень, палаюче сонце… А то були війська російської федерації…Розпочався повний жах…Крили з усіх сторін – позаду росіяни, попереду «козачки», чеченці, місцеві ополченці. 24 серпня в Києві пройшов парад… До обіду хлопців також вітали, не сильно… все ж свято… В цей же день танк 17 бригади підбили, танкістів чечени взяли в полон. Чоловіки були розстріляні, при них була рація. - Ну що, в Києві парад пройшов, а ви тепер тримайте феєрверки, - хтось вийшов на зв’язок рацією. З 24 по 29 серпня блокпост Олега крили цілодобово… Перед цим 28 серпня, о 22-23 годині ночі надійшла команда збирати вцілілу техніку, щоб вранці йти на прорив та вийти з цього оточення. Радіатор 53 газону, яким кермував Олег, був пробитий в чотирьох місцях. Чоловіки, з горем навпіл, змогли його підлатати, навантажили в автівку літрів 50 води прозапас, щоб хоч перші 10-20 км вириватись без зупинок. О 07-08 годині ранку 29 серпня чоловіки виїхали з блокпосту. Наступні 2-3 години машина кружляла по Многопіллю, доки підтягувались добровольчі батальйони, які були в оточенні в Іловайську. Колона була сформована. Пішли на прорив… - Попереду танки, БТР, інкасаторки, броньовані буси у начальства, у нас шкільні автобуси, ГАЗони, маршрутки, КАМАЗи, ЗІЛи… Це все, що у нас було… Почався обстріл з градів…Доїхавши до кінця села, колона зупинилась. Всі «розсипались» по хатах, дворах… Генерал-лейтенант Хомчак мав розмову з штабом на предмет, що ж робити далі. На що отримав чітку відповідь: «Зачекайте 2-3 хвилини, максимум 5. Йдуть переговори з РФ, щоб вас випустили звідти. Але вийти потрібно повністю обеззброєними, без нічого». Але Хомчак не став чекати. Від генерала-лейтенанта поступила команда збиратись і прориватись з боєм. Машини рушили…почався обстріл - позаду, з Іловайська, з градів. Пізніше військові дізнались, що в напрямку руху їх машин, попереду, був хутір, де з одного боку було п’ять хатин, а з іншого - ферма, на території якої було 6 вкопаних танків. От ці танки і пуляли… Колона розділилася на 4. Перша пішла прямо, Олег зі своїми побратимами вирішили йти цим же шляхом, бо в першій колоні була броня. Загалом чоловік 400. Хвіст розділився на двоє – праворуч та ліворуч. Зараз кермував Петруха, родом з Карлівки Полтавської області, лейтенант Сергій, до речі з Полтави, був разом з ним в кабіні. Борисов та Анатолій, із Запоріжжя, сиділи позаду. Однією рукою Олег тримав автомат, іншою хрестик, що висів намистом на шиї. Машина взяла різко ліворуч на поле. Чоловіків охопила паніка «Чому їде не по трасі», та, побачивши буси й КАМАЗи, які лежали розгорнуті, ніби троянди, все стало зрозуміло. За 200 метрів Петруха та Сергій на ходу вистрибнули з машини, крикнувши іншим: - Хлопці, тікайте! Машина обстріляна, не може їхати далі… Але ж якби то було все так просто. Машина була навантажена, вибратися було важко. За мить біля неї впав снаряд… - Коли прийшов до тями, відчув, що на чомусь лежу…ячмінь чи пшениця…в стерні на землі лежав. Руками й ногами поворушив, ніби цілі. Обмацав всього, поранення чи крові не виявив. Почув хлопці кричать «Давайте повзти, бо тут і поляжемо»… А росіяни продовжували стріляти – танки, гранатомети, автомати… Піднятися чоловіки не могли, бо пулі свистіли над головами. Але зрозумівши, що і повзти стає важко, Борисов з побратимами різко підірвались та чимдуж побігли до першої хати, яка була зовсім поруч. Ну як до хати – самі стіни, дах був знесений… Олег тільки добіг до стіни, як над головою пронісся снаряд…чоловіка присипало цеглою. Хлопці відрили товариша. Не встигнувши навіть перевести подих, чоловіки прийняли кругову оборону та почали відстрілюватись. В Борисова при собі був автомат, патрони та близько десятка гранат РГД. В інших теж щось було – кулемет, пару «мух». А далі була постійна стрілянина. Доки згори не летіло, вилазили з погребів, хат, обстрілювали з надією пройти далі. Але тут же під пострілами забирали поранених та вбитих... У 39 територіальному батальйоні, до якого був прикомандирований Борисов з іншими, був хлопчина Саша «Пушкар». Його тітка Тетяна з Харкова, єдина жінка, яка не злякалась обстрілів та до останнього проривалася з продовольством. В телефонному режимі вона просила чоловіків будь-якими шляхами вириватись, бо пригнала 8 автобусів, заправлених за кошти волонтерів. (Як пізніше з’ясувалось автобуси на бійців чекали 3 доби). 15 кілометрів – відстань, що розділяла колону та можливість вижити… І чоловіки пішли. Ліворуч наткнулись на два танки, що були вкопані в землі. На фермах стояли танки в сараях, силосних ямах… Але часом доля посміхалась військовим. Чоловік з батальйону «Донбас» одним вистрілом попав в танк. І не просто в танк, а в його мозок. Без електроніки ця машина була небоєздатна. 4 танкістів було взято в полон. Чоловіки на силу тримали себе в руках, щоб не вбити їх чи хоч би просто віддубасити. - Я подивився на них… Хлопцям по 18-19 років. В мене син такий… З розмови з танкістами стало зрозуміло, що юноші тут обманним шляхом – замість строкової служби їх змусили підписати контракти, шляхом залякування в’язницею чи розстрілом. Маршрут мав бути до Ростова, на навчання. Але ніхто нікого не вчив. В Ростов танки прибули на тралах, поповнили провізію, сухпайки. На танках заклеїли обзори. При першій зупинці на другий день боємашини були з тралів зняті та вияснилось, що вони вже на території України. Українців тут чекали вже три з половиною доби. - Але ж ми виїхали сюди тільки 29… вони знали, яким маршрутом ми будемо йти… ми дізнались про це 28, вночі…а вони вже знали… Стріляти, казали танкісти, ніхто не хотів, бо перша колона йшла з білими прапорами, але команда офіцерів «Вогонь!» звучала непорушно. Ба більше, вони самі позалазили в танки…а потім понеслась… Праворуч колона помітила «коридорчик», яким можна було вийти. Почали групуватися в маленькі групки і видвигатися в цьому напрямку. Дві групки лишились, щоб відстрілюватись. Олег в цей час дівчаткам-медсестричкам з батальйону «Донбас» допомагав перев’язувати поранених, зносити вбитих до купи. Перші групи, які пішли «коридором» тут же повернулись – на виході їх чекало 4 БТР. Здогадка була, що вони були помічені «льошкою» - снайперами. Російські танки наближались. До першої хати було всього 70 метрів. - Сдавайтесь! Мы оставим вас в живых! Раненым обещаем медицинскую помощь! Йти на прорив не було з чим та й відстрілювання могло тривати лише 2-3 секунди… чоловіки були порожні. Старший по блокпосту, позивний «Пасічник», з двома іншими в найближчій хатині знайшли білу ганчірку – пішли на переговори. Капітан псковської дивізії пообіцяв, що ніхто нікого не чіпатиме, люди отримають медичну допомогу, але, здаючись, йти потрібно обеззброєними – з піднятими автоматами догори та від’єднаними «ріжками». Рішення було прийнято – чоловіки ланцюжком пішли до росіян. В першому «коридорчику» були здані автомати, в другому – документи, телефони.  Вони сиділи напівмісяцем під прицілом автоматів. Мова зайшла про поранених – вони лишались в погрібах на хуторі. Капітан дозволив їх забрати. Не могли чоловіки залишити і вбитих побратимів, які лежали дорогою. АТОвці звертались до совісті капітана, давали своє чесне слово, ладні були пристати на всі умови, лиш би тіла, «груз 200», були в одному місці. В супроводі російських військових чоловіки пішли на пошуки. Борисов теж був серед них. Обабіч вгледів свій Газон, вірніше те, що від нього лишилось – обгорілий метал і поруч такий же обгорілий труп когось з наших… Далеко йти не стали, бо вгледіли наближення з Многопілля колони чеченів, «козачків». Розпочався обстріл з градів, мінометів. - Зупини їх! Ми ж вже здалися! Ми без зброї! Що ж по нас стріляти, - звертались чоловіки до капітана. - Они не управляемы! Мы их сами боимся!!! Сидите молча уже! Час йшов повільно. Потрібно було чимось займати себе. Капітан вирішив познайомитись з українськими полоненими. - Чего вы здесь все делаете? Чего вы пришли? - Ми українські військові. Ми на своїй землі! Що ви, російські війська, робите тут на нашій землі??? - Мы с миротворческой функцией! У нас информация, что здесь бандеровцы убивают, все крушат, насилуют женщин, детей живьем едят!!!!! Покажите мне этих бандеровцев!!!! - Ми б і самі хотіли побачити цих бандерівців. Борисов щиро дивувався, бо українська мова у взводі лунала лише від трьох, решта говорили російською. Хто серед них бандерівець? Знайомство йшло за часовою стрілкою. Олег сидів поруч зі своїми побратимами. - Я з Пирятина Полтавської області, - сказав чоловік, коли до нього дійшла черга. - О, так мы земляки! - Які ми з тобою, на хрін, земляки! - Так у меня родители живут в Черкассах, я от туда родом. При союзе служил строковую службу в России, так и остался там. Капітан пообіцяв, що чоловіків ніхто не троне. Було питання, що бентежило військових – «Чому перша колона пройшла без обстрілів?». Капітан був щирий: - Была команда первую колонну не трогать – там идут наши, а вот вторую обстрелять, там укры. Их нужно стереть с лица земли… А в першій же колоні були генерали, журналісти, полковники, весь штаб, що виходив на броні, вони виходили з білими прапорами та кругами на транспорті. Колона ж, де був Борисов, виходила звичайна, така ж, як і заходила. Хто дав добро на розфарбування машин штабу??? Близько 23 години прибули 3 КАМАЗи «з нов’я» - блискучі, красиві. Кабіни броньовані, зрозуміло, що не українські. Всі розпізнавальні знаки закриті білими колами. Почалось розміщення по машинах. Одну зайняли пораненими, але всі не помістились, частина була донавантажена в іншу. Всі решта, стоячи, розмістились в двох машинах. Колона поїхала. Людей повезли в ніч. Ніхто не знав куди. Везли, наче скотину. Всі ями на дорозі відчувались, чоловіки падали один на одного. Якби не тент, люди просто б повипадали. Зупинились на заміну одного з КАМАЗів. Українців вражало відношення до транспорту. - А мне похеру! Я позвоню, у меня завтра будет новый. А этот спишу. У нас команда – технику не беречь, убивать в хлам, но прорываться куда надо и делать, что нам скажут!!! Їхали посадками, лісами, блукали, повертались. Врешті зупинились. Прибули машини БМД. То були медики. - Дивлячись на наших поранених, у них волосся ставало догори. Перев’язувального матеріалу у нас було вже обмаль, тому в хід пішли прокладки, презервативи, тампони. - Где вы были? Что с вами делали? Всі поранені були оглянуті. У важкому стані людей забрали до шпиталів. Говорили що до російських лікарень. Але вже ось цим останнім часом Борисов дізнався, що поранені були розміщені і в лікарнях, що були тоді поруч в Донецькій області. На ранок полонені підтвердили свої здогадки – вони були на полі. Метрів за 200 були розміщені САУшки новітнього випуску. Російські. Думати про ближнього свого – один з важливих принципів, яких дотримувалися чоловіки. Мова знову зайшла про поранених – їх потрібно було розмістити в посадці, ховаючи від палючого сонця вдень. Хоча вночі вже були перші приморозки, не зважаючи на серпень, і чоловіки, лежачи на сирій, холодній землі, грілись, тулячись один до одного… Вдень – 1 сухпайок на вісім чоловік і 6 літрів води на 82 людини… але вода була віддана пораненим. Та хтось серед них був щасливчик. Військові угледіли поруч інше поле – на ньому росла кукурудза. Їм конче потрібно було нарвати листя, щоб хоч щось застелити на грунт. Росіяни довго ламались, та все ж погодились. А там поміж кукурудзи росли ще кавуни та соняхи!!! Полонені ладні були годувати ними й ворогів, лиш би дали добро принести ті харчі сюди. Через те, що росіяни і самі не шикували харчами, то погодились при умові, що також будуть брати ті кавуни. Та смачного!!! Тут на всіх вистачить. Наступні дні в меню було – кукурудза сира чи смажена на вогні, соняхи та кавуни. На четвертий день полону пролунала команда «Стройся!». Але тільки учасникам ЗСУ, батальйон «Донбас», який був сюди ж доставлений три дні тому, мав лишатись. Серед людей почалася паніка, крики. Всіх хвилювало питання куди і навіщо потрібно йти. - Рядом поселок. Перебудете там в заброшенных школах, на фермах. На батальйон «Донбас» чекала інша участь. Їх порахували за зрадників, бо не встали за Донецьк. До них мали приїхати інші служби РФ для окремої розмови. Прохання відпустити дівчат та поранених з цього батальйону залишилось не почутим. Цього разу росіян пройняло лише на дуже поранених. Їх відпустили. Дорога на село виявилась знайомою дорогою до Кутейнікового. Чоловікам було сказано сісти біля річки і чекати. «За вами приедут!!!». Полонені стали проситись піти до місцевих жителів по воду. - Сейчас увидим, как вас любят местные! А на що там потрібно було дивитись??? Місцеві мешканці вже стояли біля своїх дворів. Винесли воду, молоко, хліб, яблука. Обличчя росіян говорили самі за себе – вони були в штопорі. Вороги очікували агресії, каміння в спини, вили, а тут побачили таке… Далі було ще більше здивувань. Місцеві мешканці стали носити харчі полоненим до річки, і не тільки їм. У Борисова та його побратимів з собою було цуценя. Воно прибилось ще в Многопіллі. Коричневе, довгеньке, схоже на таксу. Його назвали – Патрон. І це був не просто пес, це був талісман для чоловіків. Він був з ними скрізь. Коли не міг бігти поруч, хтось з бійців ніс його на руках. Тож російські обличчя взагалі округлились, коли жінка з дитиною принесла для Патрона молока. Учіться людяності!!! Зі сторони Кутейніково наближалась «Нива». На капоті виднівся напис «ДНР», з боку - «Хома». Троє, що з неї вийшли, були чечени – двоє молодих, один старіший. Зав’язали розмову з росіянами. З обривків фраз полонені зрозуміли, що за ними мав приїхати «Червоний хрест». Не гаючи часу, чечени пішли поміж людей в пошуках наживи. Забирали все – обмундирування, берци. Хто не віддав добровільно, розрізаючи шнурки ножем, насильно знімали самі. - Ты пришла на мая земля, я тебя буду резать… - Ти якщо українською не володієш, то хоч би російську вивчив, - не витримав Борисов, що сидів поруч з хлопчиною, з якого щойно здерли «піщанки». Коли прийшов до тями, товариші розповіли, що Олег за ці слова отримав прикладом в голову. В ситуацію втрутились росіяни, мовляв «за ними зараз приїдуть, нікого не чіпайте». - Мы еще увидимся. Ответка не заставит себя долго ждать, - то замість «До побачення» крикнули чечени, сідаючи в машину. За дві години приїхало три «КАМАЗи», десяток-півтора швидких. Борисов ще з одним хлопцем поїхав у кабіні бортового «КАМАЗа». Спочатку колону супроводжували росіяни, бо на певних блокпостах орудували сепаратисти, а від них можна було очікувати всього, що завгодно. По дорозі полонені забирали побратимів - «груз 200». В машині Олега їх лежало в два ряди. Колону провели до сірої зони, запевнивши, що далі немає нікого. Та за кілометр на розвилці на першому блокпості зустріли чеченів. Але, дякувати Богу, обійшлось лише матюками й пострілами догори…машини йшли з білими прапорами з червоним хрестом. До речі про Бога. Борисов зізнається, що тут, в цьому пеклі, пригадались молитви, які невпевнений чи й знав до АТО. І весь час чоловік відчував, що хтось є поруч, що хтось дивиться на нього згори. Підозрює, що то бабуся, яка померла за рік до війни… Колона блукала до ночі. О 1-й годині машини опинились на кордоні, де стояли українські війська. Тут були представники різних взводів, стояв транспорт. Був споруджений тимчасовий табір, літня кухня. Черга за їжею була значна. Петруха якимось дивом зумів вихопити з мішка батон – поділив на трьох. Потрібно було вирішувати куди прямувати далі. Хлопці з 39 бригади пропонували їхати з ними в Дніпро, а вже звідти добиратись у свою військову частину. Але удача знову посміхалась чоловікам. В цьому ж таборі знайшлись і представники 93, їхньої рідної, бригади. З навігацією було складно. Три «КАМАЗи», що везли 93 бригаду, блукаючи приблизились до місць обстрілів. Довелось повертатись до табору, щоб ще раз уточнити маршрут. Друга спроба виявилась більш вдалою, хоча небом йшло зарево – та місцина була знищена… Першу зупинку машини зробили аж в Запоріжжі. Не хотілось зустрічатись з привидами. На блокпосту зустріли привітно, з посмішками та обіймами. Прагнучи нагодувати колишніх полонених, чоловіки побігли за харчами. Що ж вони несли? Кавуни!!!!! Петруха не витримав: - Ідіть ви зі своїми кавунами!!!!!!, - і давай їх викидати з машини. – Ми їх чотири доби їли. Вони нам і на … не треба. В Черкаське, у військову частину, добрались рано-вранці 2 вересня 2014 року, тільки світало. Брудні, обідрані… Назустріч вийшов не то майор, не то підполковник. Слів вдячності, радості, підтримки ніхто не почув. - Хто ви такі? Як ви могли віддати свою зброю? Як могли здатись в полон? Де ваша техніка? Та я б вас тут на місці зараз же розстріляв! Ви зрадники! Петруха і тут не стримався. Одним ударом він вклав цього чоловіка на землю. Той, підірвавшись, вийняв з кобури пістолет і приставив його до голови Петрухи. Саме в цей момент до них підійшов інший військовий. Почав з’ясовувати ситуацію. Борисов все пояснив. Чоловік вскипів. - Та ти знаєш звідки вони прийшли? Вони були в Іловайську! Вони полишили його. В розпорядження бійцям запропонували душ в казармах, сніданок в їдальні. До чоловіків вийшли військові. Серед них був один капітан, впав перед ними на коліна, почав цілувати руки та ноги. Дякував, що повернулись живими. Їх вважали вже за «груз 200», на військомати навіть пішли відповідні рознарядки. Пообіцяв все організувати – смажену картоплю з салом та до картоплі. Чоловік пороздавав ЦУ, хлопці поспішили до магазину. Інші принесли хто, що міг – одяг, взуття. Прийняли душ, викинули нарешті ганчір’я. Доки йшла організація сніданку капітаном, Борисов з товаришами вирішили все ж підкріпитись в їдальні. На кухні працювала жінка під 150 кіло, яку тут називали ніжно «Дюймовочкою». - Що хотіли?, - без особливої привітності промовила кухарка. - Та ми оце щойно з полону. Нам сказали, що тут можна поїсти. От і прийшли. - Де ваші казанки? - Як де? В машинах погоріли! То добре, що хоч самі живі лишились. - Їсти не дам. У вас немає казанків. Тут вже не витримали всі. Їдальнею полетіли столи та стільці. Кухарка за телефон «Я на вас викличу ВСП!». Та чоловікам було це все далеко байдуже. На вулиці здійнявся лемент – з кухні повибігали жінки. Всіх зустрів полковник. І хоч він розпорядився нагодувати бійців, Борисов з товаришами розвернулись та пішли до наметового містечка, в якому жили до АТО. Аромат тушкованої картоплі в смальці розходився далеко. До неї нарізали помідори, ковбаси. Просто і по-домашньому. По правилам чоловіків мали направити до госпіталів, щоб з’ясувати їх стан здоров’я. Але цього разу в штабі вирішили відпустити бійців у відпустки. Документи були оформлені, чоловіки отримали в касі першу заробітну плату за два місяці. Всі чекали повернення додому до рідних. Борисов мав їхати автобусом за маршрутом Бердянськ-Київ. Та по Сергія приїхав машиною батько, то Олег до Полтави добрався з ними. -------- - Приїдеш, я тебе вб’ю, - кричала в трубку крізь сльози дружина Олега, коли він вийшов на зв’язок після тижневого мовчання. Це й так добре, що Борисов встиг розкрити телефон до його вилучення росіянами та забрати звідти сім-карту й карту пам’яті. І весь той час носив їх в шкарпетці. В Черкаському ця сім-карта всіх виручила, бо ніхто не пам’ятав номерів телефону своїх рідних. Не встигли запакувати все в телефон одного із службовців, як почали надходити смс-повідомлення «Вам дзвонили». А на іншому кінці всі отримали - «Абонемент знову на зв’язку». Ці ж слова «Я тебе вб’ю» почув Олег від дружини і в Полтаві, яка не довго думаючи, знайшла знайомого з машиною та поїхала забирати свого героя. Насправді вони вже давно разом. Познайомились в Харсіках Чорнухинського району в колгоспі, де молодий тракторист Борисов побачив таку юну і прекрасну практикантку Наталію. Згодом переїхали до Пирятина. Жінка подарувала чоловіку двох синів. Старший вже і сам одружений, середній – студент. Пішли слідами батька. Борисові - сім’я трактористів. А в березні 2017 року на світ з’явився третій син Борисових – Максим, справжній богатир. Народився з вагою 4,650 кг. Сім’я Олега не знає від нього всіх подробиць перебування в АТО. Що це змінить? Головне, що він живий та поруч з ними. З новин вони бачили картинку, в телефон чули вистріли. Але Олег завжди зазначав, що то вони стріляють, а не по них. ------ По поверненні до Пирятина почалась паперова тяганина – Борисов не мав при собі ні паспорту, ні військового квитка. Ці перші дні були важкими ще й психологічно. Особливо вночі. Чоловік міг зненацька зіскочити з ліжка, кричав, когось гукав, шукав, тягнув дружину за ноги. На четвертий день перебування вдома чоловік став відчувати болі в правому лікті та в спині. Місцеві лікарі нічим, окрім рецепту із знеболюючими, не змогли допомогти. З горем навпіл добився направлення до Полтавської обласної лікарні, де після огляду виявили пошкодження цих частин тіла та міжпозвонкові грижі. Місяць Олег провів у Полтавському військовому госпіталі, після чого повернувся у свою військову частину в смт Черкаське, де добув до 20 чисел березня 2015 року та демобілізувався. В цей час чоловік продовжив роботу з ремонту свого БТР, того самого, що простояв 16 років пам’ятником, періодично з іншими їздив на укріплення та облаштування бліндажів.  Більше Олег Борисов в зону АТО не повертався. Хоч Пирятинський районний військовий комісаріат неодноразово пропонував. З березня 2015 по листопад 2019 року чоловік вів тяжку боротьбу за отримання посвідчення «Учасник бойових дій». По документації військової частини Олег з побратимами рахувались у відрядженні, офіційно вони в зоні АТО не значились. Борисов пройшов чотири суди. Весь час були якісь перешкоди – не та цифра, не така літера, документи загубились, відсутні підтвердження…Олег шукав виходи через Пирятинський військомат, військову частину, соціальні мережі, «гарячі» лінії та міністерства. На Фейсбуці натрапив на журналіста Єгора Воробйова, який був з ним в одній колоні. Чоловік порекомендував звернутися до Київського центру адаптації ветеранів АТО. Саме з цим центром Олег відбував суди. В просторах інтернету сформувалось «Іловайське братство», учасником якого є Борисов. Місце, де іловайці діляться спогадами, проблемами, підтримкою, порадами. Окрім цього, спогади Олега Борисова є на сторінках книги Романа Зіненка «Іловайськ. Війна, якої не було». Книга вийшла в двох частинах. І от саме Роман дав номер телефону генерала-лейтенанта Руслана Хомчака, який в 2019 році за поданням президента України Володимира Зеленського став начальником генерального штабу — головнокомандувачем Збройних сил України. Не бажав Борисов до нього звертатися. Була в серці образа, що той так їх покинув. Але написав. Рішення не змусило довго себе чекати. В середині листопада 2019 року Олег отримав посвідчення «Учасник бойових дій» та медаль «Ветеран АТО». -------- Час не гоїть рани, лише притупляє біль. Олег Борисов навчився з цим жити. Наразі чоловік знає ціну життя та його цінності. Для нього найголовніше – родина. Йому є для кого й заради кого жити. А до людей звертається з одним проханням: - Будьте людяними. Майте повагу одне до одного. Майте повагу до нас, АТОвців. Ми не хотіли там бути. Так склалось. І не бажаємо нікому з вас пережити подібне. В кожного своя правда… | |
|
| |